Виставка «ГНИЛИЦЬКИЙ. Cadavre Exquis» в Національному художньому музеї України – перша спроба неортодоксального підходу до біографії і творчого світу Олександра Гнилицького (1961-2009). У груповій експозиції, де визначальним став погляд на – художника, людину, друга, сина…, були показані переважно автопортрети й портрети. (Харків, 2012) Цього року куратори представляють другу спробу – виставку «ГНИЛИЦЬКИЙ. вул. Дарвіна» в ЄрміловЦентрі. Фокус уваги тепер зосереджений не на постаті художника, а на його погляді. В даному випадку це світ в рамках реалізму, де принципово відсутньою є фігура, а наявний лише її ерзац – річ. Це виставка про природу всього, не тільки живого, про настрій, ефемерність і миттєвість, про те, що знаходиться поза часом... Представлено твори різних періодів життя художника, виконані в численних техніках: живопис, графіка, відео, фотографія, об’єкти. Серед них – вже хрестоматійні твори, але більшість експозиції складаєтся з маловідомих широкому глядачеві робіт. Це свідома стратегія, оскільки за словами родини, спадок Гнилицького приховує ще багато цікавого, небаченого або «недоекспонованого». Замість очікуваного після смерті художника пафосного “бест оф”, кураторський дует Заяць/Баршинова вже вдруге прагне представити творчість митця з незвичного, для декого навіть зовсім незнаного боку: поміж іншими представлено роботи, котрі до цього висвітлювалися тільки за кордоном. Деякі з них кружляють навколо теми простору й інтер’єру (лампа, телевізор, пральна машина...). З іншого боку, є роботи, які натякають або своєю темою (флора, фауна) на еволюцію, або пафосом «природного відбору» («survival of the fittest») – на розвиток та вічні зміни… Визначальними в атмосфері виставки також є так звані медіа-гібриди (живопис/відео, фото/живопис і т.п.) та інсталяції, створені разом з Лесею Заяць в Інституції нестабільних думок. Вони нібито втручаються в приміщення. Разом з живописом ті експонати переформатовують строгий ЄрміловЦентр в якийсь міфічний простір для перебування. Взаємопроникнення робіт і їхнього фона викликає відчуття «комуналки» або майстерні – місця, де мистецтво або не грає ніякої ролі або де воно невидимо твориться. Роботи із серії «Дача» оповідають про напіввлаштоване, розраховане на тимчасовість, життя. Вони, за словами самого Гнилицького, описують «категорію, скоріше філософське поняття для: способу життя, вимушеної безтурботності або просто незадіяності, перепочинку від життя – для людей і предметів, <…>, це якийсь проміжний стан між життям і смертю, – хай і для речей, <...>, це чистилище, стан підвішеності та неприкаяності, обшарпаності, обмацаності до затертості, заяложеності, обмитості та забрудненості мільйонами дотиків».
Хоча життя Олександра Гнилицького й закінчилося в Києві – почалося воно саме у Харкові. На вулиці Дарвіна.
